Я ніколи не відмовлюся від цього дня, не перестану любити і чекати на нього, не втягнуся в нудні з’ясування про його образливі сторони...
Для мене він
довічно день дзвінкої весни і особливої ніжності до Жінки.
А я дуже-дуже-дуже
люблю жінок. Себе у тому числі.
Пам’ятаю, до мене
прийшла якось дівчина, заморочена кошмарними тренінгами, що набирають тоді
оберти, про перетворення кожної на БоХіню, на Стерву, на Справжню Жінку, і
несміливо поцікавилася, що робити, якщо ось вона їх проходить, а ніяк не
наближається до «справжності».
І я відповіла їй,
що вчити жінку бути справжньою – те саме, що змусити кішку сумніватися в тому,
що вона кішка і є.
Нема штучних.
Всі першотвори.
І кожна
неповторна.
І кожній важливо
зрозуміти це якнайшвидше, щоб не перетворитися на зручний матеріал для тих, хто
почне продавати їй те право на себе, яким вона має від народження.
І кожній важливо
пам’ятати про те, що Жінка в ній нікуди не дівається навіть тоді, коли вона
смертельно втомилася, коли злиться, коли не справляється.
І коли вона не у
спідниці в підлогу, не з косою наперевагу, не на підборах у двадцять
сантиметрів.
І коли вона регоче
в голос, не бажаючи розігрувати Богиню, воліючи бути просто Оленою, просто Юлею,
просто Катею... просто собою.
Отже, так тому й
бути.
Бути собою. Бути
різною. Бути багатовідтінковою.
Бути в Любові, яка
набагато ширша, ніж наявність чоловіка.
Бути на своїй
стороні, усвідомлюючи свою незамінність у житті.
Бути живою в
найгірші часи, у найжорстокіших сценаріях долі, у найглухішому внутрішньому
розпачі.
І дивитися просто
у вічі. Усім.
Не відвертатися.
Так треба. Треба підтримувати в собі ту жіночу незламність, на якій, як на
мене, майже все завжди і тримається.
Ми встоїмо, мої
рідні...
Я обійняла б
сьогодні кожну, якби могла. І я обіймаю. Подумки.
Подаруйте собі цей
день.
День дзвінкої
весни та прекрасної ніжності...
Немає коментарів:
Дописати коментар