Не пам'ятаю, чи говорила я щось вголос про щоденники, коли писала попередній пост, але інтернет подав у рекомендованих чудовий матеріал Юлії Меньшової (я продовжую дивитись та слухати цю розумну й талановиту жінку) про Ольгу Берггольц. Вона вижила у пеклі війни та зламалась у мирний час. На її долю випало так багато страждань, що мало б хто витримав. І саме її щоденники дають можливість відчути біль серця та справжні почуття талановитої людини. Саме вона була голосом блокадного Ленінграду, саме їй належать слова: "Ніхто не забутий, ніщо не забуте", і саме вона мала право так сказати (без перекладу, щоб не зіпсувати оригінал): «…Чёрт тебя знает, потомство, какое ты будешь… И не для тебя, не для тебя я напрягаю душу… а для себя, для нас, сегодняшних, изолгавшихся и безмерно честных, жаждущих жизни, обожающих её, служивших ей – и все ещё надеющихся на то, что её можно будет благоустроить…».
Давно сказано, але актульно сьогодні. Якими будуть нащадки, що будуть знати, яку історію своєї землі будуть вивчати, бо вона постійно змінюється під когось, яких герої та кого будуть наслідувати? Мої вихідні пройшли у спогадах про рідних, які воювали під час Великої Вітчизняної, вшанували пам'ять загиблого батька старшої сестри, прослухала вірші улюблених авторів та подивилась фільм "Они сражались за Родину". Не ділився тоді Великий народ, разом боролись з фашизмом, страждали та вмирали. А чи всі про це пам'ятають та не бояться говорити і покласти квіти на місці знищених пам'ятників? Чи правда "ніхто не забутий, ніщо не забуте"? Та які ми самі сьогодні: погрязли в брехні чи чесні? Чи можемо бути прикладом добра та чесності?
